Історія Євгена Лисика – головного художника Львівської Опери.

1

Про львівські театри та їх історію говорити можна дуже багато, однак сьогодні, у Міжнародний день Театру, команда Pro Lviv with love хоче згадати про Євгена Лисика (1931-1991) – головного художника Львіської Опери в 1970-80-их роках, Народного художникаУкраїни, лауреата Національної премії України ім. Т. Шевченка, одиного із найвидатніших сценографів України XX ст.
Якось мистецтвознавець Богдан Горинь сказав, що є художники – зірки або комети, які спалахують на виднокрузі мистецтва і, посвітивши, згасають. Є також художники – планети, навколо яких обертаються шлейфи зірок, комет і астероїдів, творячи нові зоряні системи в галактиці. І одні і другі – потрібні.
Євген Лисик, безперечно, є в ранзі могутніх планет. Планета з вулканами і квітучими садами, з просторами пустель, висотами гір і глибинами таємничих криниць, з птахолюдами і рибозвірами. Ця, повна протиріч планета, ніколи не буде до кінця досліджена.
В, період коли Лисик працював у Оперному Театрі, в майстерні, де проектувалися і реалізовувалися фантастичні декорації і костюми для вистав завжди вражав світ ілюзій: паперова квітка на сцені виглядала справжньою, сіра накрохмалена марля перетворювалась в королівську сукню, а товчене скло виблискувало в корні самоцвітами. Тут можна було зустріти втомлених балерин без гриму, які приходили на примірки, відчути шарм закулісного життя. Перуки, маски, зброя – все, що тут виготовлялося, мало відбиток Листкової присутності. Відчувалося, що Лисик не тільки створював фон для акторів, він був автором усього: і режисером, і балетмейстером, і диригентом, і світлооператором
Лисик сам був театром. Він інакше просто не міг.
Лисик творив не лише у Львові, і не лише в Україні, але найбільше він створив саме для Львова. Виставу «Спартака» 1965 р. називають «початком творчої концептуальної програми», і вже тоді декорації перестали служити тлом, а стали виразником ідей, що разом із музикою та акторами творять дійство.
Тадей Ринзак, який по смерті Євгена Лисика заступив місце головного художника Львівського оперного театру, а за життя був правою рукою Євгена Микитовича, згадує:
— Зокрема, по «Спартаку» можна побачити, як розвивалася творчість Лисика. Вже при першій постановці, у 65 му, це не було просте зіткнення раба та патриція, а цілий світ хоч справедливої, та приреченої боротьби за свободу. Для людей, що бачили цю виставу, вона ставала ковтком води для спраглого, чимось вражаюче сильним. Та не знаю, чи був колись сам Лисик задоволений своєю роботою. Можливо, лише на кілька миттєвостей, а потім знову переосмислював і переробляв. І коли вдруге у Львові поставили «Спартака» — це вже був інший спектакль.
Лисик зробив чорне небо, і все було органічно. Не стало прив’язки до Рима, до Колізею — все це він зруйнував, як і будь-яку конкретику. Залишився всесвіт і людська трагедія, піднесена до високої духовної сили. Все це так не в’язалося із традиційністю, що побутувала тоді на сцені! Однак ця гіперболізована масштабність дозволила ідею свободи зробити актуальною, нагадати про циклічність історії. Це була грандіозна, потужна в емоційному плані робота…
Євген Лисик творив у часи, коли світ жив у величезному напруженні — мілітаризація, відчуття страху і якоїсь межі існування. І разом з тим — стрімкий розвиток космонавтики, мрії про дальні космічні польоти… Він не міг бути осторонь від того. І у «Створенні світу» Петрова намалював величезну мадонну, ніби підперту ракетами. Глядача тоді просто магнетизувала земна куля, вся в птахах, побачена з космосу. Яка гарна була ця Земля, призначена для щастя і краси, не для воєн та розбрату!
В 70-х кожну виставу Лисик перетворює на епопею. За оформлення спектаклю «Золотий обруч» Євген Микитович був нагороджений Державною премією ім. Т. Шевченкa. Він дозволив собі тоді образ Батьківщини подати на високій ноті героїко-романтичного піднесення. І йому це «простили», хоча, можливо, щось комусь здавалося «ідейно невиваженим». Зрештою, його часто критикували за «авангардизм, націоналізм, релігійність вистав». Та що поробиш — з Лисиком вже рахувалися, з ним прагнули працювати найвідоміші режисери, його запрошували оформляти спектаклі у різні театри, навіть у різні країни. «Бориса Годунова» — у Київському театрі опери та балету, «Есмеральду» — в Челябінському театрі, «Створення світу», «Хованщину», «Тіля Уленшпігеля», «Тангейзера» — у Львові. «Кармен-сюїта» і знову ж «Створення світу» — в Мінську. В Стамбулі «Легенду про любов» публіка приймала гучними оваціями, газетні рецензії говорили про те, що образ Туреччини, створений Лисиком, «став просто відкриттям для передової частини турецької творчої інтелігенції».
Про Євгена Микитовича вже за життя написана монографія І. Диченко «Євген Лисик». І мало хто в художньому світі дозволяв собі із ним сперечатися. І не тому, що не наважувалися, просто його аргументація була потужною, проти неї усе дрібнішало. З ним прагнули працювати пліч-о-пліч в так званій малярці — художніх цехах Львівського оперного. О, скільки людей її перейшло! І, на диво, не так вже й багато лишалося. Бо цей дивний світ, який приніс із собою Лисик в перемазані фарбою, фантазійні, переповнені бідністю-багатством приміщення, вимагав людей лише високої напруги.
— Він не розумів, коли хтось говорив: маю особисті справи, завершу завтра. Які інші справи, якщо лише одне важливе у житті — ці декорації, ця постановка і цей театр! — згадує Тадей Ринзак.
А ще говорять, що в Америці, коли Лисик туди приїхав, якийсь мільйонер запропонував у штаті Айова збудувати музей для Лисикових театральних творів; з лекцій, які він читав у кількох штатах, його виносили мало не на руках. А тодішній директор Метрополітен-опера визнавав: якщо такому художнику, як Лисик, його сцена виявиться замалою, її негайно розберуть…
Не дивно, що Параджанов (одної групи крові з Лисиком людина) визначав так: «Львів — це творча матка України, в якій народився геній — Євген Лисик».

1

2

3

4

5

 

Залиште коментар